Минулих вихідних Чернігів відвідала… справжня фея. Перемігши розсіяний склероз, Рівіль Кофман тепер допомагає справлятися із хворобою дітям. І ліки у неї, психолога за фахом, зовсім незвичайні — казки, розказані з любов’ю і вірою в найшвидше одужання. Звучить нереально, але ж діє!

 

Не співчуттям, а любов’ю

У нас на неї дуже чекали — зібрався цілий зал бажаючих доторкнутися до магії і побачити справжні дива. Чесно кажучи, було трохи не по собі. Адже випадкових людей тут не було: кожна з родин зустрілася з найстрашнішим горем — серйозною хворобою дитини. І так було їх шкода, що навіть сльози на очі наверталися. Але, нарешті, з’явилася фея. Буквально кілька хвилин веселої зарядки під її лялькову «тьотю Мотю» — і навколо вже лунав дитячий сміх. І погане забулося, і захотілося вірити в дива. Та й Рівіль пояснила, що співчуття — це одна з найрозповсюдженіших помилок у спілкуванні з тими, кому насправді треба так мало — тільки любов!
— Діти звикли довіряти дорослим. Якщо вони бачитимуть приреченість в очах батьків, вони просто змиряться зі своєю хворобою. Якщо їх оточуватимуть тільки сльози, вони не зможуть видужати. Найменше, що потрібно хворій дитині — це співчуття. Їй потрібна любов і впевненість, що все буде добре — тоді з’являться сили боротися далі!

Хворобу вбила казкова армія

Все, що вона радить, колись допомогло повернутися до життя і самій Рівіль. Недуг вперше дав про себе знати після народження четвертої дитини. Під час пологів жінка втратила багато крові.
— Один за одним почалися обстеження, але коли мені поставили діагноз «розсіяний склероз», я просто відмовилася в це вірити. Я дуже активна людина, людина життя, і закритися в чотирьох стінах не могла. Тож, хотіла просто жити далі. Але від хвороби не сховаєшся — я втрачала зір, слух, стало важко говорити, тіло перестало мене слухатися. Я зрозуміла, що лікарі були праві, але приймати хворобу не хотіла. І от одного ранку я прокинулася і відчула, що не можу не те що встати, а рухатися взагалі! Страх скував мене, але тільки на хвилину. Я вирішила: треба робити щось таке, що ніхто не робив до цього. Адже медикаменти на той час вже не допомагали взагалі. Так я сама потрапила до казки. Годинами я створювала у своїй уяві цілий світ: браву команду добре озброєних рятувальників, які атакували мою хворобу й відновлювали зв’язки між нервовими закінченнями, котрі зруйнував розсіяний склероз. Вже того ж дня я так—сяк піднялася на ноги. Звичайно, все не сталося миттєво, і ще три роки я працювала над собою, але ж повернулася до нормального життя!
Від того часу минуло вже 13 років. Лікарі й досі кажуть, що це просто глибока ремісія, адже розсіяний склероз невиліковний. Якогось ранку, запевняють вони, все почнеться з початку. Але Рівіль у це не вірить! «Я здорова, — твердить вона, — щоб вони там не казали!» Медики вже помилялися стосовно неї раніше. Тоді давно ці ж самі лікарі написали в її посвідчені інваліда: «Не може обходитися без сторонньої допомоги». І подивіться на неї сьогодні! Вона не тільки прекрасно почувається, але й допомагає так само радіти життю іншим.

Щоб краще почуватися самому, допомагайте іншим!

Сьогодні Рівіль Кофман — частий гість в онкологічних відділеннях київських клінік. Та не для лікування. Вона привозить з собою в похмурі білі стіни медичних закладів справжнє свято — з театром, клоуном, чудесами. Раз на тиждень вона з чоловіком готує щось смачненьке і привозить до кожного онкологічного відділення свою «чарівну їжу». Діти чекають цього, як чуда, і дуже вірять, що страви справді цілющі. Вона приходить додому до тих, у кого вже не лишилося нічого: хвороба забрала здоров’я, гроші й сили на боротьбу.
— Я зрозуміла: ми хворіємо, тому що ми — маленькі егоїсти. Щоб краще почуватися самому, варто йти й допомагати іншим! Лікуючись, я не раз проходила повз дитяче онкологічне відділення. Я побачила трагедію в очах дітей, адже вони підневільні. Вони не можуть керувати своїм життям, не можуть приймати своїх рішень. Ця думка мене просто шокувала і дуже довго не відпускала. Я звикла бути потрібною. І в мене завжди добре виходило жити не для себе, а для інших. Тож я вирішила, що можу чимось допомогти цим дітям. Чому казкою? Своїх власних дітей я виховувала тільки через казку, у нас не було ні криків, ні побиття. У мене завжди були дві гарні махрові шкарпетки, з оченятами, носиками і ротиками з ґудзиків. Ці шкарпеточки розповідали такі історії! Не встигала я закінчити казочку, як мої малі вже кричали: «Ой, як неправильно він поводиться, я так не буду ніколи!» Такі ж казки я вигадувала для себе. А якщо вони діють на мене, то чому ж не допоможуть й іншим?
Такий «шкарпетковий» театр жінка створила і для хворих дітей. А вже потім з’явилися ляльки. Це вони стають друзями для малечі. Це вони розповідають, як перемогти кудлату Баракаболу — хворобу, що боляче кусається. Виявляється, вона росте від гніву, образ, ненависті. А якщо сміятися і творити добро, вона просто піде геть.
— Діти так вірять лялькам! Вони забувають про все на світі, уважно стежачи за виставою. Якось дівчинка, яка просто помирала, на подив усіх знайшла в собі сили нахилитися, зняти з ноги капця і жбурнути у Баракаболу!
Діти дивовижні, впевнена Рівіль! Вони дуже легко вірять у казку, входять у магічний світ і малюють в уяві перемогу над своєю хворобою. Коли вони починають грати, їм все здається реальним. А всім давно відомо, що думки матеріальні! А от з дорослими — біда. Вони просто відмовляються вірити в магію. І даремно, власним прикладом доводить Рівіль Кофман.

Професія — чарівниця

Лікар—психолог за освітою, Рівіль давно вже має зовсім іншу професію, дуже рідкісну — вона чарівниця. Скількох дітей за останні 13 років торкнулася магія цієї феї — не знає ніхто. Ще у 2007 році, коли Рівіль отримала відзнаку «Гордість країни», журналісти підрахували, що завдяки її чарам одужало близько 500 дітей. Скільки життів вона змінила після того, знає тільки Бог.
— Ми не рахуємо дітей! Та й взагалі, я ніколи не можу сказати, що я зробила так, щоб дитина стала здоровою. Це робить тільки Бог. Я тільки можу підхопити настрій і створити його для малечі.
Все це, на перший погляд, здається просто утопією! Якби не реальні історії реальних людей, яким вдалося перемогти страшну недугу. І тим більш казковою здається фея Рівіль, що її допомога — абсолютно безкоштовна.
— За чудеса гроші ніхто не бере! Вони ж безцінні!
Як вдається виживати? Допомагають друзі й навіть незнайомі люди. І тут же чарівниця наводить приклад:
— Вчора ввечері ми збиралися до Чернігова і вирішили їхати маршруткою. Але я знала, що тут нам передадуть багато подарунків — іграшок для онкохворих діток. Тож везти їх назад було б незручно. І ось сьогодні зранку до нас прийшла одна родина і дала грошей — на бензин. Коли між бажаннями та їх здійсненням не стоїть прагнення грошей, за справу береться Бог.
Вищі сили допоможуть і з найбільшою мрією Рівіль — збудувати справжній казковий світ для хворих дітей, впевнена чарівниця. Не звичайний онкоцентр, а справжній палац, де лікуватимуть не гіркими пілюлями і болючими уколами, а найдієвішими ліками — казками! Саме для цього фея і заснувала міжнародний благодійний фонд «Сильні духом».
А на питання: «Як живуть сьогодні справжні феї?» Рівіль впевнено відповідає: «Щасливо вони живуть, у любові!»
Повірити в чудо вона змусила і маленьких чернігівців. Після зустрічі чарівниця Рівіль відправила кошик із записочками з найзаповітнішими бажаннями малечі в небо. Спостерігаючи, як кульки піднімаються все вище і вище, кожна дитина була впевнена, що тепер вона точно буде здорова, адже її бажання прочитає сам Бог…